Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку

Перші пункти плану написалися легко й натхненно:

• Завести собі товстого зошита, щоби записувати не_притягнуту_за_вуха_радість щодня. Якісь дрібниці, що викликали щиру усмішку. Ніколи не писати для кількості – лише головне і справжнє. І не пропускати жодного дня! Бо ж навіть тоді, коли здається, що Всесвіт розвалився, трапляється хоч одна маленька приємність. І – так! – подарувати такі ж зошити Людочці, Інні й Олесі.

• Частіше тішити себе водними процедурами. Хоча зараз і немає змоги ходити в басейн чи аквапарк, але ж не можна недооцінювати теплий душ. Він так добре змиває хвилювання, ніжить тіло і «прочищає» розум – всі ж знають, як легко й приємно думати під струменем теплої води!

• Як це не банально, перебування на свіжому повітрі таки надзвичайно корисне й надихаюче, адже не лише зміцнює здоров’я, а й прекрасно покращує настрій! Не шукати «відмазок», не боятися застудитися чи зіпсувати зовнішній вигляд, макіяж чи маску педагогічної порядності! Бавитися жовтим листям, а тоді й снігом, сміятися, поки не розболяться щоки, і дихати‑дихати!

• До речі, про дихання. Давно пора навчитися дихати, зосереджуючись на процесі. «Дихай „усерйоз!“» – хто це написав, не пам’ятаю, втім, слова дуже влучні. Щодня знаходити хвильку, щоби не думати ні про що, насолоджуючись лише цим дивом – можливістю дихати.

• Смачні гарячі напої – це та розкіш, від якої не варто відмовлятися ніколи. Бо час, витрачений на стояння над туркою чи заварничком, а тоді й на смакування, піде на користь – розвантажить очі й мізки. І просто дасть можливість ЖИТИ, не поспішаючи.

• Читати багато натхненних і мотивуючих книжок, після яких хочеться жити. Щодня знаходити час хоча б для клаптика доброї прози чи поезії – але аж ніяк не обмежуватися робочим списком! А ще ж є блоґи, листи, листівки, коментарі, записи в щоденнику, смс‑ки. У Святому Письмі сказано, що «досвід приносить надію». Хороший досвід – власний чи інших людей – завжди вселяє сподівання на краще.

• Сміятися багато! Надмірна серйозність до лиця лише переконаним Викрадачам Казок. «Від усмішки стане всім світліш…», чесно‑чесно!

• Обіймати міцно! І неодмінно часто. Це так надихає і додає сил та впевненості.

• Слухати лише гарну музику! Якомога більше.

• Проводити час із рідними. Мабуть, лише в сім’ї можна знайти таку наснагу й підтримку, таку безумовну любов, яку більше ніде не зустрінеш. А якщо зараз хтось із родичів не обдаровує особливим теплом – завжди ж можна почати обдаровувати їх! Бо доброта й увага, як відомо, повертаються, наче бумеранг. У найпотрібніший для цього час.

Андріана з полегкістю видихнула, закрила записника, поклала його в шухляду, помила горня й прополоскала зуби, а тоді тихо, навшпиньках, пробралася назад у спальню й пірнула під теплу ковдру, обіймати чоловіка, насолоджуватися його теплом і тішитися часом, проведеним поруч із ним. А завтра вона набере свій перелік «намистин» на комп’ютері й розішле його своїм дівчатам поштою – як жменю осіннього натхнення.

Розділ 2

«Адо, дякую тобі! Це саме те, чого мені сьогодні так бракувало! Та й узагалі бракувало. Одразу почала втілювати в життя: вибігла на обід за новим заварничком, а заодно прихопила смачних чаїв для Олесі й Люди (тобі купила тарілочку з покришкою для лимону, ага‑ага!), ну й ще набір чаїв для своїх рідних, потім зайшла в книгарню й кондитерську – і повернулася додому з повним пакунком щастя. Подзвонила до брата, аби прийшов із братовою і малим, бігом натерла квартиру до блиску, увімкнула музику й навіть пов’язала дуже милий фартух на талію! Уявляєш? Брат, як побачив, довго реготав, і ще перепитав, чого я не спала вся в бігудях, де мої акуратно викладені кучері й чому їх не прикрашає червона стрічечка, зав’язана бантиком. От уже! Але Михасик був дуже задоволений, та й братова, здається, якось аж розцвіла. Єдиний недолік тих твоїх порад: я від щастя потім довго не могла заснути!

Твоя Інна у фартушку в горошок (це все ти винна, не забувай!)

P.S. Продовження буде?»

Андріана з широкою усмішкою на обличчі перечитувала вечірню пошту, накинувши на себе Костикову картату сорочку, яка на ній виглядала симпатичною широкою сукенкою, і зручно підібгавши ноги. Чоловік намагався відшукати добротні дошки для книжкових полиць, котрі він сам збирався майструвати, перелопачуючи гору сайтів і щось безперестанку коментуючи.

«Буде, люба! А коли ми з тобою підемо на каву? Не забудь лимонницю! Я для тебе теж дещо маю. Напишу тут, аби ти мене при зустрічі не стукнула ненароком… Я розсилала твої резюме в різні цікаві компанії останній місяць. І сьогодні мені прийшла одна відповідь… Коротше, пересилаю тобі того листа. І беруся за наступну порцію „намистин“».

Щойно Андріана натиснула «відіслати», задзеленчав телефон.

– Тьотю Адо, тьотю Адо! – верещав милющий голос у слухавці на тлі Олесиних намагань привітатися.

За мить там прозвучав веселий чоловічий голос, щасливий вереск Артурчика, сміх малої Терезки, а тоді все стихло, і Олеся з притаманною їй ніжністю і турботою взялася розпитувати Андріану про її день, чоловіка, студентів і наукову роботу. Ада коротко розповідала про себе й розпитала про Олесю й дітлахів.

– Знаєш, ти так ото влучно почала з тими своїми намистинами! Ну просто дуже. Особливо мене остання зачепила, – зізналася Олеся. – Я зараз так багато думаю про нас і наше життя. І яким воно могло б бути, якби не… Ти знаєш, я себе не уявляю без цих кнопок, але інколи все навалюється і стає так складно. Учора я саме про це думала. Що я не можу зреалізуватися, що я – нікому (крім малих і чоловіка, звісно) не потрібна домогосподарка, і що вже ніколи нічого путнього з мене не буде… І тут ти зі своїми надихаючими намистинами. А десятою ще й поцілила прямо в «десятку»! Дякую тобі! До речі, ми сьогодні цілісінький день сміялися!

Ада, натхненна відгуками подруг, попросила Костика принести їй із кухні ще шматок шоколаду й знову взялася за писанину:

• Чітко розділяти час на роботу й відпочинок. Упродовж власне роботи викладатися, якщо не на 100, то принаймні на 90 відсотків – це принесе віддачу й особистий розвиток у будь‑якій справі (або ж поштовх до освоєння нових територій). А впродовж відпочинку навіть не згадувати про «дедлайни» й невиконані завдання. Абстрагуватися і насолоджуватися життям! Головне тут – пам’ятати золоте правило: мухи – окремо, котлети – окремо.

• Дивитися вдалечінь! Оскільки наше соціальне оточення обставило себе розмаїтими потрібними й не дуже предметами, усе стягнуло докупи, усе навколо так щільненько, а тут ще й ера комп’ютерів… Ми відівчилися дивитися далеко вперед (чи ще далі – вгору на зірки) і втрачаємо зір. Страшно, щоби часом не еволюціонували (чи як там – деградували, напевно) до кротів. Насолоджуватися кожною миттю, коли зір впирається не в комп’ютер і не в стіну.

• Не їсти «мівіну»! І всілякої іншої «беки» теж. Я не кажу, щоби перетворювати кухню в домашнє божество, однак готувати й споживати корисну, смачну, гарно сервіровану їжу – то одна з чималих намистин в щасливому намисті.

• Не тримати образу всередині! І, що дуже важливо, ніколи з нею не засинати. Гніватися можна щонайдовше до вечора – це біблійна істина, і я в неї дуже вірю. Люди, які тримають образу в собі, частіше хворіють і швидко старіють – і це насамперед помітно на обличчі.

• Замість того, щоб копирсатися в минулих неприємностях, мріяти! Багато, натхненно, кольорово! Завести ще один красивий зошит – скоро у нас з’явиться колекція красивих зошитів, а то теж досить непогане й радісне хобі – та записувати туди свої мрії. Обов’язково відмічати ті, що вже здійснилися – і не забувати водночас тішитися та ділитися радістю з іншими!

• Шукати пригод, краще з друзями. Адреналін, нові ідеї, веселий сміх, відчуття команди й відчуття дитинства – прекрасна суміш для радості! А інколи навіть трапляються несподівано прекрасні результати!

• Розгребти непотрібні завали. Одяг, який не носимо, книжки, які не читаємо, віддати в дитячі будинки чи інтернати. Витрусити з шухляд старі папірчики – все одно ж ніколи їх не перечитуємо. Прибрати на робочому столі (робочий стіл ПК теж рахується). Звільнити особистий простір. «Плюшкінізм» – зло. Ще й пилюку збирає.

• У тому ж контексті – якомога частіше робити вологе прибирання. Особливо в спальні, кухні й робочому кабінеті. І провітрювати приміщення. Нехай свіже, чисте, зволожене повітря нас чекає не лише в лісі чи парку, а й там, де ми проводимо мінімум 15 годин щодня. Настрій це піднімає непомітно, але обов’язково!

• Пам’ятаєте, ми говорили про відновлювальну силу водних процедур? Новий і вже випробуваний рецепт скраба для тіла: мелена кава+мед. І нехай увесь світ зачекає!

• Ковдро‑подушкова терапія: прокинувшись, не поспішати вилітати з‑під теплих покривал. Усвідомлено порадіти теплу й затишку, поніжитись, потягнутися, помурчати собі під ніс. Якщо поруч коханий, полюбуватися його сонним обличчям, потулитися, погрітися. Якщо коханнячко прокинулося раніше – перелізти на його половину ліжка: там чомусь завжди приємніше лежиться! А вечорами, читаючи книжку чи переглядаючи фільм, кутатися в картаті пледики!

Костик узявся моститися в ліжку, і Ада не спромоглася протистояти спокусі відразу забути про свій дуже важливий і надихаючий проект і притулитися до коханого, загорнутися в його обійми й покласти голову на його подушку. Однак таки встигла відіслати подругам другу порцію радості. Аби й вони могли зробити те саме.

Розділ 3

Дівчата забігали в затишне кафе одна за одною, сміючись і роззираючись довкруги, аби намацати поглядом найзатишніший з усіх столиків.

Терезка спала в Олесі на грудях, зручно замотана красивим бузковим слінгом, старший малюк, Артурчик, сидів у позі короля на колінах у Інни, а Людин синочок Мефодик весело усім усміхався й чалапав малими ніжками в стильних черевичках поміж столами, почуваючись, либонь, великою зіркою: усі відвідувачі йому всміхалися, хтось навіть пригощав яблучками й цукерками, а офіціантки присідали коло нього й намагалися розпитати, як малюка звати й що йому принести.

– Ну що, робимо, як завжди? – Люда окинула подруг поглядом і, підбадьорена схвальними кивками й вигуками, взялася «до роботи».

Проглянула меню, вибрала 4 торти зі смачними назвами й попросила офіціантку принести їх усіх на одній великій тарілці, додавши чотири менших блюдця та прибори. А тоді замовила два чайничка з улюбленим фруктовим чаєм дівчат. Принаймні на годину тих частувань мало б вистачити. Впоравшись із завданням, Люда повернулася до Андріани, яка саме бавилася з маленьким Артурчиком.

– Адо, а тепер твоя черга! Читай свої «намистини»!

– Може, давайте і далі «по плану»? Поділимося новинами, посмакуємо останніми подіями? Чого то ви мене зразу отак хочете завантажити роботою?

– Еее, Адочко, план тепер змінився! – засміялася Олеся. – Тепер ми вимагаємо продовження свята! От прочитаєш, тоді й будемо ділитися новинами. Але тільки радісними, як у твоїх «намистинках».

– Цітай! – Мефодик повернувся з променаду й дивився на Аду своїми великими зеленими очима.

– Нууу, – потягла вона, – таким красеням я відмовляти не вмію… Що ж, вмощуйтеся зручно, слухайте уважно. Починаю!

• Не відмовляти собі в маленьких приємних подарунках. Вигадувати дати, нагороджувати себе за виконані складні завдання (це ще й часом непоганий рецепт заставити себе працювати, Іннусю, навіть коли не дуже хочеться, правда‑правда).

• Змерзли? А пам’ятаєте рецепт Татка Карла? Картина, на якій був зображений вогонь. Створення настрою багато залежить від того, що ми бачимо: малюнки, фотографії, заставки на робочий стіл, горнятка, сувенірчики чи маленькі камінці з тих місць, де нам було дуже добре. Тож варто стати магнітиком, до якого притягується усе красиве!

• Танцювати на вулицях, співати в тролейбусах, реготати на весь голос! Бути дітьми й не соромитися цього. І побільше проводити часу з малечею – вона точно навчить нас поводитися, як слід!

• Влаштовувати собі свята посеред буднів. Ні з того ні з сього причепуритися, а на запитання «яке сьогодні свято» таємниче усміхатися. Після роботи зайти в кафе, ресторан, або просто в супермаркет за шоколадкою. Або влаштувати романтичну вечерю вдома – і запитати коханого, чому це він забув про таку важливу дату. Ще й насмієтеся з розгублених поглядів і спроб виправдатися за нескоєний «злочин»! Головне – недовго. А то наші кохані беруть собі таке близько до серця й страшенно переймаються. Давайте домовимося, щоби «розіграш» тривав не більше десяти секунд!

• Малювати! Не лише всілякі закарлючки, коли розмовляємо, скажімо, телефоном. А щось кольоровіше‑веселіше: наприклад, вмокнути долоньку в яскраву гуаш і прикласти до листка паперу – і подарувати людині, яка багато про нас думає і дуже любить. Хай має своє власне тато‑карлівське зігріваюче нагадування.

• Не забувати чітко формулювати й ставити свої запитання. Хто шукає відповіді – неодмінно їх знайде.

• Якщо ми щось робимо, то критика буде обов’язково. Сприймати її так, наче вона нас не стосується взагалі – так легше оцінити ситуацію об’єктивно й справді взяти потрібні поради на замітку. Гіркоту відкинути, навіть якщо вона присутня в словах того, хто критикує. Усі ми – створіння емоційні й часом бовкнемо щось зайве. І продовжувати рухатися вперед так, наче ми ніколи раніше не помилялися!

• Запалити аромалампу. А запалена свічка й ніжний аромат, скажімо, апельсинової, лимонної чи грейпфрутової олійки додають затишку.

• Побільше спати! Якщо ранок ну ніяк не вдається відсунути «на пізніше», то подрімати зайву годинку ввечері. Наприклад, у мене з’явилася чудова звичка засинати, поклавши голову коханому на груди, поки він ще працює (тільки то було до того, як я почала писати намистини! тепер Костик засинає раніше). А ще, коли хочеться, спати з дітьми, не намагаючись переробити всі справи нараз, поки малеча солодко посапує.

• Коли навалюється дуже‑дуже‑дуже багато роботи й невідкладних справ, варто розбити всю цю гору на шматки. Один шматок зроблений – час відволіктися і потішити себе. Тоді наступний. І не забувати ставити плюсики біля виконаних завдань у планівниках – цей скромний процес теж приносить насолоду!

– Адо! Мені тепер якраз дуже хочеться працювати! Твоя підпільна діяльність принесла пишні плоди. Мене взяли! – вигукнула Інна, як тільки подруга дочитала свій «список радості».

Дівчата хором взялися вітати Інну, обіймаючи її й засипаючи питаннями. Тортики й чаї принесли, Терезка прокинулася і одразу перетягнула ковдру уваги на себе, у кафе стало багато галасу й сміху.

Новин у дівчат було багато і, насправді, лише радісних. Як тільки котрась починала говорити про сумне, подруги одразу почали вишукувати в тому щось хороше також.

– Як твоє здоров’я? – врешті зважилася запитати Андріану Люда.

– Дуже добре! Лікарка тішиться, що ми вчасно помітили те маленьке «недопрацювання» і каже, що все йде краще, ніж вона очікувала! Однак, приписала мені цілих двадцять уколів!

Інна, яка терпіти не могла уколів, сплеснула руками й скривилася, наче від болю.

– І як ти це переживеш? Потрібна група підтримки? – запитала дівчина. – Я дуже сподіваюся, ти не попросиш нас давати тобі уколи або на те дивитися. Чи тебе колотиме Костик?

– Ой, Костик брався. Але він мене жалів, і я себе жаліла коло нього, тож плакала, боялася і брикалася. І він відмовився від такої почесної ролі.

– Ти натякаєш, що таки проситимеш когось із нас? – з жахом прошепотіла Інна, трохи кепкуючи, а трохи щиро боячись. – Нехай то буду не я. Я не поцілю, куди треба.

– Я можу! – втрутилася Олеся.

– Або я! – Люда засміялася і поспішила запевнити дівчат, що в тому немає нічого страшного. – Не робіть з мухи слона! Подумаєш, комарик вкусить.

– Ні‑ні‑ні, – Андріана натхненно вертіла головою з боку в бік.

– Я навчилася сама собі давати уколи!

Запала тиша, посеред якої Інна зробила вигляд, наче знепритомніла. Але швидко отямилася і попросила подругу не розповідати подробиць.

– Отак часом здобуваються нові вміння, – підсумувала розважлива Олеся й всадила Терезку Аді на руки. – А тепер потримай малу й забудь про всі уколи на світі. А я піду чепуритися. Привід для свята ми вже вигадали: день, коли Андріану оголосили найкращою проколювальницею крихітних дірочок на попі. Якщо комусь треба буде, матимемо, до кого звертатися!

Розділ 4

Андріана відчувала неприємну важкість у плечах. Їй страшенно хотілося спати, і вона весь час потирала скроні, аби хоч якось протриматися «на плаву» до кінця дня. Гори писанини, яку вона називала бюрократичним мотлохом, здіймалися довкруж: на письмовому столі на роботі, на столі й етажерці вдома, у теках комп’ютера та в голові. Жінці здавалося, що вона котить догори Сізіфову каменюку, і це аж ніяк не додавало натхнення.

Вона любила своїх студентів, колектив, можливість ділитися досвідом і знаннями з юними «світлими голівками», як жартівливо називав їх Костик, можливість жартувати й підбадьорювати, вселяти віру й ділитися маленькими таємницями Всесвіту. Але як тільки справа доходила до «бюрократичного мотлоху», Аді хотілося, не зволікаючи, написати заяву на звільнення й покласти на директорський стіл, і так майже до стелі завалений паперами.

На щастя, близилися вихідні – а ще дівчатка чекали від Ади нової порції радості. Тож вона приготувала крем‑суп з грінками до приходу Костика, запалила аромалампу з грейпфрутовою олійкою, увімкнула музичне радіо (бо навіть маленькі дози інформації у вигляді новин і прогнозів погоди її мозок зараз відмовлявся сприймати), запарила собі чаю з пелюстками волошок та троянд і взялася за писанину:

• Частіше спостерігати за зоряним небом. Після такої величі важко знову повернутися до буденних дріб’язкових думок.

• Час від часу затуляти собі зовнішній світ: вимкнути телефони, радіо, телевізори, закрити ноутбуки, відкласти газети, журнали, навчальні книжки… і просто побути з тією людиною, яка нас найбільше зараз потребує – навіть якщо та людина виявиться власним «я» (До речі, на дверній ручці нашої з Костиком спальні з боку коридору висить весела помаранчева табличка «HAPPY NOW. PLEASE DO NOT DISTURB» – зараз нічого не потребуємо; будь ласка, не турбуйте. Я привезла її колись із американського готелю. І дуже її люблю).

• Іще про веселі кольори. Слід влаштовувати собі часом кольоротерапію. І не варто дивуватися потім, що усмішка наче приклеїлася до обличчя!

• Частіше переглядати старі фотографії – там стільки всього радісного! Подейкують, що сімейні консультанти радять подружжям частіше дивитися власні сімейні альбоми – так романтика «юних» відносин ніколи не стане банальною рутиною. І фотографуватися заново!

• Якомога частіше проживати безкомп’ютерні дні – не так, щоби себе буквально за волосся відтягувати від пошти та стрічки новин й потай (від себе!) страждати. Ні, таке не рахується. Просто заповнити весь день чимось настільки приємним і захоплюючим, щоби навіть не згадати про «павутиння». Після таких днів так солодко спиться!

• А ще – побільше спілкуватися з позитивними, надихаючими людьми. Такими, які не пускають з носа дим, а, навпаки, вірять у себе, в інших, у майбутнє, у любов, у щастя. Неважливо, про що – розмовляти. І частіше їм усміхатися.

• Гойдатися на дитячих гойдалках і кидатися кольоровими м’ячами. Як там хтось казав: найгірше, що може зробити людина – подорослішати? То чистісінька правда!

• Тепло одягатися – найкраще в одяг із простих тканин. Тілу приємніше, та й не будемо «бити струмом» тих, хто захоче нас обійняти.

• Слідкувати, щоби обличчя й руки завжди були зволоженими хорошим кремом чи олійкою – бо тільки‑но вони починають шершавіти, з’являється неприємне відчуття, настрій псується… А коли шкіра в міру зволожена, то й красиво, і здорово, і приємно.

• Навчитися казати «ні» – страшезно важко, неприємно, іноді боляче. Але коли ми беремо на себе занадто багато завдань через те, що боїмося комусь відмовити, страждають усі. Робота, виконана через «мус» – погано виконана робота. А щоб уникнути таких сумних наслідків, варто постаратися не забувати чарівне слово із двох букв. Однак не зашкодить намагатися реагувати навіть на неприємні листи негайно – «ні» треба навчитися казати і власному відкладанню справ у довгу скриню.

Розіславши дівчатам «намистини», Ада взяла свій планівник, розписала по днях графік розгрібання «мотлоху» й зрозуміла, що будні видадуться геть сірими, якщо туди не додати свята.

Що ж, доведеться планувати ще й свято! І вона засіла за другу порцію «радостей».

• Давайте ділитися своїми «намистинками» і рецептами щастя з іншими. Бо ж знаєте: найбільше набуває той, хто віддає! А потім, записавши рецепти на маленькі кольорові листочки, скрутити в трубочки, закинути у велику круглу скляну вазу, перемішати їх і витягати – кожна по черзі! – зачитувати вголос і відповідально ставитися до виконання! Але для того спершу треба влаштувати якісь посиденьки.

• Можна організувати вечірку в стилі potluck – «горщик на вдачу». Кожен приносить на зустріч свою страву. Але домовлятися з іншими, яку саме – не можна. Має вийти дуже цікаво (аби тільки Олеся не принесла молоко, а Інна тоді ж – рибу)! Та й не так страшно приймати гостей – адже зусиль багато докладати не треба, а стіл заповнений. І свій посуд кожен забере з собою, не треба буде багато мити.

• Ще рукоділля. Зовсім не обов’язково щось вміти робити, можна ж просто понашивати безліч ґудзиків на стару сумку і вже буде добре. Крім того, при такому занятті розум не обтяжений усіляким непотребом, тож можна й подумати над чимось цікавим і важливим.

• Сюди, якщо на те пішло, згодиться будь‑яка творчість. Особисто я, коли пишу, то забуваю про все на світі. Для когось це малювання, фотографія, танці, музика, спів… Та будь‑що! Головне, щоби творчості було багато… І щоби вона була натхненна.

• Співати вголос! Відмазки «в мене немає голосу» не приймаються.

• Є ще одна чудова терапія: розмови пошепки вночі. Про космос і правдивість історій висадки американців на місяць, про спогади і мрії, про смішне за день і про те, що неприємно вразило – та про все на світі, лиш би надворі стояла нічка, ковдра була теплою, голоси – тихими, а світло – максимум від місяця чи свічки. Бо електричне світло в таких випадках псує всю романтику.

• Частіше кліпати. Це зволожить очі, буде для них чудовою гімнастикою, вони перестануть боліти, якщо вже почали. А ще це виглядає дуже зворушливо й кумедно, і люди навколо почнуть усміхатися!

• Говорити людям приємне. Навіть тим, які не вміють усміхатися. Мама часто казала мені, коли я була малою: говори про людину завжди так, ніби вона це чує. І якщо тебе щось у комусь не влаштовує – скажи це, передусім, цій конкретній людині. Дотримуючись цього, маємо менше шансів страждати від почуття провини й усвідомлювати себе лицеміром. А це теж неабияке щастя.

• Грати в ігри – всілякі, розмаїті, головне – добрі й веселі. Одна з чудесних «ігор» – дарувати квіти. Собі, рідним, коханим, друзям, знайомим… і навіть незнайомим!

• А ще пити чаї/кави надворі – в саду, в парку з термоса, у лісі, на балконі, врешті‑решт! Це справжня насолода!

Розділ 5

За вікном розлігся густий блакитний туман. Починався листопад. То був єдиний місяць у році, який Ада ну ніяк не могла назвати «своїм». Наставав листопад – і вона мріяла про Різдво, весну, літо, золоту осінь. Тобто, про будь‑яку пору року, в якій би не було листопада. Осені вистачало би й два місяці. А зимі можна було б додати ще один. Або ж розпочати зиму швидше, а зайвий місяць додати весні. Ну чи літу. Зате якраз у листопаді молодій жінці дуже добре мріялося, писалося, випікалося смаколики, читалося й приймалося гостей.

Костик поцілував дружину й поспішив на роботу. Вона лукаво усміхнулася, як тільки за ним зачинилися двері. Учора звечора, уже передчуваючи листопад, вона зготувала йому обід – яскравий салат, котлету й пиріг із ожинового варення на десерт. А вранці, поки чоловік намагався прокинутися під гарячим струменем води, Андріана зробила ще тости й, загорнувши всі ці наїдки в кольоровий папір, охайно поклала їх у Костикову сумку.

А сама пішла на кухню, поклала кілька скибок лимону в склянку з водою й повернулася в ліжко, не забувши прихопити «літній» напій і «зимову» книжку – Ада саме взялася за перечитування пригод Толкієнівських гобітів.

Ні листопад, ані туман за вікном нікуди не зникали, тож жінці довелося продовжувати день приємними думками про майбутнє, горішками, кавою, шоколадом, мандаринками… і намріяними намистинками на додачу.

• Спостерігати за хмарами, наче в дитинстві – як вони змінюють форму, переливаються, грайливо зачіплюються одна за одну чи за гілки дерев, гори, високі будинки – чи за що ще зачіпляються хмари?.. Можна вигадувати різноманітні історії про пухкеньких баранців і розповідати їх дітям, коханому, батькам і друзям. Чи навіть колегам на роботі – вони ж теж колись були дітьми. Або й залишилися ними і тепер просто старанно це приховують…

• А якщо хмари стають надто густими й надто темними, пам’ятати стару добру приказку – що навіть у найсірішої хмари сріблястий обвідок. А ще пам’ятати, що за грізними хмарами, які тимчасово закрили сонечко, небо зараз все одно яскраво‑блакитне. І мине зовсім небагато часу, як ми зможемо в цьому переконатися.

• А ще є багато теплих способів пережити дощ (і туман за вікном) із приємністю – книжка, плед, обійми, гаряче горня із запашним чаєм у руках чи старий добрий фільм, скажімо, «Сніданок у Тіффані». І муркотіння котика, звичайно ж.

• А літом пробігтися босоніж чи в барвистих красивих ґумових чобітках по калюжах під теплим дощиком – то взагалі навіть не намистинка, а намистинище! Дуже радісна справа, головне пильнувати себе й тих, хто гасає і розбризкує воду ногами разом із вами, й не застудитися.

• Працювати в саду – немає значення, чи у власному, чи в батьківському, в друзів чи в якоїсь старенької бабусі. До речі, для зовсім‑зовсім міських жителів: приїдьте у будь‑яке село й запропонуйте допомогу! Не за гроші, звісно, а заради кайфу. Мій тато якось перерубав цілу фіру дров заради ночівлі у мальовничому селищі. «Зелений туризм» має багато різновидів, і робота в чужому саду – один із них!

• Дивлячись на людей (сусідів, перехожих, пасажирів тої ж маршрутки, яка везе щоранку на роботу), намагатися знайти в них бодай одну дуже гарну рису, щось таке, що шалено подобається. З часом можна настільки звикнути до цього, що почнемо робити це несвідомо. Вправа для радості й доброти одночасно.

• Запросити в гості людей, яких любимо і з якими затишно – бажано з ночівлею, щоби вранці усміхатися їм із напівзаплющеними очима й радіти, що день починається так добре.

• Якщо приїжджають кулінарні феї, поступитися їм місцем на кухні й не плутатися під ногами – а потім без зайвих мук сумління наминати приготовану ними смакоту. І не треба комплексувати, що ми так не вміємо – на те ж вони, феї, і приїжджають (прилітають?), щоб ми потішилися за їхні золоті рученьки і свій ситий животик. А якщо це нас ще й надихне до звершення кулінарних подвигів – то це ж взагалі щастя! Залишається тільки побажати ні пересолу, ні недосолу!

• Ходити цілий день по м’якій траві, квітах і навіть білих стежках босоніж. Особлива радість у спекотний день – росяна трава. І солодка джерельна вода, зачерпнута долонями.

• Навесні та влітку якомога більше спати, лежати, читати, відпочивати, готувати, працювати на свіжому повітрі: на гамаку між дерев, на пледі помежи трав, на пеньочках і стовбурах, на стільчиках і шезлонгах. А пікніки й садові чаювання нехай якомога частіше заміняють нам сніданки/обіди/вечері в приміщенні. Навіть дуже затишному.

Ранок тишком‑нишком розчинився у тумані, і 10‑та година – геть несподівано! – постукала Андріану по плечі. Жінка квапливо почала збиратися, аби встигнути до студентів на третю пару. Вона збиралася йти пішки, через парк. Із термосом, звісно. Усе – як намистини пишуть.

Великий коричневий шарф, червоні сережки, берет, мітенки, коричневі «ковбойські» чоботи, рвані джинси, улюблена вельветова куртка, яскрава парасоля з велосипедистками, вишита подружкою торба через плече, маленький зелений музичний програвач з рок‑н‑ролом і кантрі, шоколадна помада й крапля «мандаринових» парфумів – усе це мало якось розмалювати листопад у красиві кольори, приємні звуки й теплі запахи. Термос теж був яскравим, до речі. Бракувало хіба ще транспаранта з написом «Зимові свята, весна, літо й золота осінь настануть уже скоро!» І фабрики Віллі Вонки, аби мати змогу роздаровувати шоколадки кожному перехожому, на додачу.

Андріана йшла, майже підтанцьовуючи бадьорій музиці Люка Браяна, і мало не наштовхнулася на дівчину, котра йшла, похнюпивши носа й, здавалося, пильно вдивлялася в носаки своїх черевиків.

Розділ 6

– Лізо? Привіт!

– Ой! Андріано Ігорівно?.. Добрий день.

– Давно тебе не бачила, – засміялася Ада, намагаючись приховати тривогу й занепокоєння. – Сподіваюся, ти зараз нікуди не поспішаєш?

Дівчина відповіла скупою посмішкою.

– Прогуляєшся зі мною? Знайдемо якусь суху лавку – а як не буде сухої, витремо мокру, що нам?

– Але ви ж поспішаєте.

– Лізо, якби я поспішала, то не взяла б із собою термос із чаєм, – Ада витягла з сумки «доказ» і весело помахала ним перед очима студентки. – Я збиралася попити чай у парку. А тут ще й така компанія! Якщо погодишся, то я тобі ще дещо покажу.

Ліза засміялася вже щиріше.

– Вам би в якісь промоутери, чи що, податися. Переконувати вам вдається не кепсько.

– Ну, я ж промоцією, якщо на те пішло, і займаюся. Намагаюся переконати студентів, що вчитися їм таки потрібно. І все таке.

– І як, ведуться? – Лізі щось, мабуть, дуже боліло всередині, і вона ніяк не могла позбутися гіркоти в голосі, хоча вже витягла з кишені серветки й активно шурувала ними лавку.

– Ну, не всі, мабуть. То таки, напевно, не та сфера, де моніторити досягнення легко. Але, сподіваюся, когось мені та й вдається надихнути. Бери чай.

Андріанин термос мав два горнятка – більше, яке одягалося одразу на покришку, і менше, прилаштоване зверху, як тепла шапка. Це було завжди дуже доречно. «Особливо зараз» – подумала жінка.

– Смачний.

– І, оскільки ти вже погодилася скласти мені компанію, можеш розраховувати на солодку винагороду!

У руках жінки з’явилися два шматки ожинового пирога.

За такими смаколиками розмова пішла легко. Андріана не хотіла тиснути на студентку, лізти в душу з розпитуваннями, але шалено сподівалася, що Ліза заговорить першою. Останніми тижнями її ніхто не бачив в університеті й поза ним. Дівчата з її групи пліткували, що Ліза розійшлася з коханим і занадто сильно тим перейнялася. Хлопці тільки підсміювалися з таких історій.

– А от ви завжди така щаслива? – запитала по хвилі Ліза.

– Усе залежить від того, що ти вкладаєш у те своє «щаслива». У мене далеко не завжди все добре. Але щастя не залежить і не має залежати від зовнішніх обставин… Пам’ятаєш, ми якось про це говорили на парі?

– Та пам’ятаю… Ми багато про що говорили на парах. Ну, але говорити легше, ніж робити. І взагалі я не хочу туди повертатися… В очах дівчини зблиснули сльози. Ада взяла з її рук горнятко й долляла туди ще чаю. Виллявши в своє горня залишки духмяного напою, жінка сховала термос і присунулася ближче до Лізи. І поки та пила, обійняла її за плечі.

Ліза не пручалася. Навпаки, сховала обличчя в теплий Адин шарф і заплакала. Жінка забрала горнятко з‑поміж її пальців, вилила чай на пожухлу траву й сховала до термосу, разом зі своїм. Тоді обійняла дівчинку двома руками й тримала її міцно‑міцно, не говорячи ні слова.

Минуло трохи часу, поки Ліза трохи заспокоїлася, відсунулася від Ади й ледь чутно попросила пробачення. Дув вітер, і їй не можна було залишатися ось тут, серед холодного парку, із червоними очами й носом. Та й в університет Андріана не збиралася тягти її з собою.

– Нема за що просити пробачення. Давай підемо в кафе за парком. Там зараз мало людей. Ти заспокоїшся, зігрієшся, поїси і розповіси мені, що трапилося. Добре?

– Вам треба на роботу, хіба ні?

Андріана витягла телефон: до пари залишалося 10 хвилин. Вона набрала номер своєї подруги – викладачки, яка точно мала другу пару й не мала третьої.

– Сонечко, привіт. Можеш мене підмінити зараз на третьому курсі, будь ласка? У мене форс‑мажор.

– Ой, щось серйозне? З тобою щось сталося?

– Серйозне, але не страшне. Сподіваюся, тут усе налагодиться зовсім скоро.

– Добре. Тримайся там. У якій ви мали бути аудиторії?

Андріана подякувала від серця, дала подрузі ще кілька побіжних коментарів і ще раз попросила її не хвилюватися.

– Уже не маю йти на роботу, – сказала вона Лізі. – Ходімо в кафе.

Ліза слухняно підвелася й пішла з Адою. У кафе було тепло й пусто.

– Ти любиш сирні пироги з шоколадною поливкою і полуницями? – Андріана їх дуже любила й сподівалася, що її засмученій студентці вони теж мали би сподобатися і підняти настрій.

– Угу.

– Тоді вибирай нам місця, а я піду вибирати смакоту.

Дівчина знову кивнула й сіла за столик у кутку. Андріана ж повернулася за мить з двома великими сирними пирогами. За нею зовсім молоденький і тоненький, як билиночка, офіціант приніс чайник і два горнятка на таці.

Поки дівчата смакували запашним чаєм і пирогом, жодна з них не наважувалася говорити. Але Андріана вже знала, що з Лізою все буде добре: було помітно, що вона цього дуже хоче, хоч поки й боїться зізнатися.

Розділ 7

Наближався грудень, а за ним – Різдвяні свята, і Ада вирішила приготувати людям, яких любила, особливий подарунок: поряд із мандаринами, шоколадом, книжками, шарфиками й шкарпетками, гірляндами й свічками, посудом і записниками, сережками й намистом, зволожуючими кремами й помадами існувало ще дещо, про що мріє кожна дівчина: скринька з натхненням.

Тож Андріана вирішила підготувати «вінтажний» папір, замочений у чаї, для обкладинки своєї свіжовигаданої книжки, чорнилом написати на ній «101 щаслива намистина. Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку», а тоді роздрукувати всі ці стосики радості, загорнути в мішковий папір, перев’язати барвистими стрічками, покласти в поштові коробки й розіслати якраз напередодні Нового року.

І вона взялася писати:

• Ця намистинка діє не лише тоді, коли ми розгнівані й намагаємося стримати себе й не накоїти дурниць. Вона діє навіть тоді, коли серце підточує незрозуміла тривога: порахувати подумки до десяти, набрати повні легені повітря, усміхнутися і крутити собі мізинцем правої ноги – останній «техніці» мене навчив чоловік – дуже дієва, до речі!

• Пам’ятаю, як у 14 років я була вожатою в літньому таборі. Я навмисне поселилася в кубрик з маленькими дівчатками, щоб підбадьорювати їх і бути для них підтримкою: вранці заплітала їм коси, вечорами розказувала казки… І попри те, що я страшенно боюся мишей, мишку, яка жила в нашому кубрику, я зробила головною героїнею багатьох історій. Ми її навіть підгодовували – все заради того, щоби дівчатка не боялися. Коли боїтеся самі – допоможіть іншим перебороти їхній страх. І світ змінить свої відтінки у ваших очах.

• Хоча я усвідомлюю, що страх неможливо просто взяти й подолати. І тоді думаю про фразу, прочитану колись у дитинстві, яка досі мене гріє: світло не бореться з темрявою, воно своєю присутністю проганяє її. І думаю про Світло.

• Кожна секунда – неповторна. Ніхто з нас не може знати майбутнього й не має всіх потрібних ресурсів, аби його змінити. Але кожен із нас має своє ТЕПЕР. І його ми можемо змінити й зробити чудовим. То чи є сенс витрачати неповторні секунди свого ТЕПЕР на тривогу, яка насправді нічого не може змінити?

• Інколи легкий смуток всередині береться нізвідки, незалежно від зовнішніх обставин. Значить, змінами в зовнішньому світі його не вилікуєш. Та й чи варто? Тут і знадобиться зошит із занотованими радостями – давайте в такі миті будемо розгортати його собі на колінах, увімкнемо ніжну або навіть трохи сумну музику, обов’язково вкриємося пледом чи закутаємося в шарф (у такі моменти неодмінно має бути тепло) і читатимемо про усмішки, яких точно причаїлося на сторінках нотатника чимало.

• Якщо хочеться плакати – не страшно. Щоправда, не завжди зручно. Ну от мені, наприклад, іноді хочеться плакати в дорозі – в потязі, машині чи автобусі. Коли дивишся у вікно і згадуєш‑згадуєш, думаєш про біль близьких людей і власне безсилля чимось допомогти. Тож я плачу «всередину». Так, щоб сльози не викочувалися на щоки. Мабуть, інколи можливість «виплакатися» – чи не єдиний спосіб «вивести» із себе внутрішню тугу.

• Не боятися виявляти слабкість і просити людей про маленькі послуги: співробітницю – зробити чаю, товариша – перевести через дорогу, бо ми боїмося швидкого руху машин, подругу – сплести щось, до чого у нас не стоять руки, брата – зіграти нашу улюблену пісню, чоловіка – поносити на руках по кімнаті, як маленьку дитину. Ми любимо робити добро, бути потрібними. Інші люблять теж. А ще нам усім інколи ну дуже потрібна турбота.

• Не соромитися висловлювати турботу, нагадувати про теплі шкарпетки й шарфи, цікавитися, як спалося чи бажати безпечної дороги. Мені здається, узимку немає нічого теплішого від цих слів…

• …і, звичайно, обіймів. До речі, якщо в людини незрозуміла туга всередині, інколи достатньо просто довго‑довго її пообіймати її. І від туги не залишається й сліду. А ще, коли жінка ось‑ось вибухне незадоволеним бурчанням або плачем з будь‑якого приводу, варто тільки її пригорнути до себе – і буря всередині вщухає. Інформація достеменно правдива – перевіряється щотижнево.

• Поки падає сніг, розглядати його вночі під ліхтарем – задерти голову й дивитися, як він кружляє над носом. Відчуття польоту між галактик і заворотів у голові гарантоване. Та й дуже красиво…

• Не боятися відмовлятися від чогось. Насправді, великий шматок щастя людей – у тому, що вони можуть і мають право вибирати. Зосередженість на чомусь – ключ до успіху й спокійного сну. Краще одразу сказати «ні» (так, це завжди страшенно незручно й до цього неможливо звикнути й реагувати зовсім спокійно), ніж довго нести на собі незручну (і часто непосильну) ношу, гризти себе за це, а вкінці ще й підвести людину, бо не встигли, не зуміли, забракло сил і натхнення. Не буває незамінних людей, а хто шукає – неодмінно знайде. Тому не варто перейматися, що наше «ні» коштуватиме комусь вселенського щастя.

• Сіяти! Сіяти добро – це не просто красива метафора. А чистісінька правда: робиш щось дрібне, непомітне, потім про це забувають, а воно починає рости, квітнути, приносити плоди. Часто – вертається тобі добром. Ну і посіяти крессалат чи базилік у горщик на підвіконні теж варто. Зелені сором’язливі пуголовки, які з кожним днем вперто піднімаються над поверхнею ґрунту – чудовий мотиватор.

• Їсти яблука. І пригощати ними інших.

• Спробувати дивитися на небо під час молитви – тоді відчуття безмежності й незрозумілої величі окутує й заспокоює. А проблеми видаються смішними й дріб’язковими.

• «Як ти?», «Як справи?», «У тебе все добре?» – це не просто вияви ввічливості. Якщо люди цікавляться, як у нас настрій, значить, вони думають про нас і їм не байдуже, чи виспалися ми сьогодні й чи ніякі хмарки не затуманюють нам очі. І навіть якщо люди не мають що сказати потім, головне, що вони поруч. На відстані натиснутого «ентер» чи зеленої трубочки на телефоні. Не соромитися запитати людей, чи вони сьогодні усміхалися. Якщо нам справді небайдуже.

• Хвалити людей «позаочі». Це так надихає: слухати, як хтось захоплюється своїм товаришем і як горять чиїсь очі, коли цей хтось мимохідь згадує про свою сестру. У такі моменти розумієш, що хороших людей дуже багато. І що хтось десь там (а раптом?) також може тішитися з того, що знає тебе.

• Безумовна любов – це чудово. Але інколи так хочеться, щоби хтось зізнався: я радий/рада, що ти зі мною, тому що коло тебе мені хочеться сміятися (чи будь‑що інше). Учора Костик сказав, що його надихає моя веселість. І мені якось одразу перехотілося плакати (плач мав бути по‑дівчачому безпідставний, і слова про веселість ще яскравіше підкреслили його безглуздість). День народження, Новий рік, річниця шлюбу – чудовий привід сказати такі слова. Але ж хіба для любові чи дружби потрібні приводи?

• Усі знають, що усмішка і вдячність незнайомців – прекрасний надихатор. А в таку погоду здобути його стало ще простіше: як тільки під’їжджає до зупинки маршрутка, зручно розмістіться собі справа від дверей і подавайте руку всім паням, панянкам, дітям і літнім чоловікам. І при цьому щиро усміхайтеся.

• Тримати спинку струнко. Люди з хорошою поставою менше втомлюються, їм менше болить живіт, очі, спина та решта органів, вони не хочуть безупинно спати й натхненніше працюють.

• Влаштувати собі місце‑прихисток. Підвіконня з подушками, куток кімнати з розстеленими на підлозі перинами, улюблена лавка в найближчому парку.

• Ділитися музикою з іншими! Інколи якась композиція так зачіпає, що хочеться увімкнути її на цілий світ, а не просто «прокрутити цю пісню по радіо‑о‑о‑о‑о‑о». А ще так приємно вранці відкривати поштову скриньку й бачити декілька «музичних» листів із влучними коментарями від тих, кого любиш!

• Частіше потягатися і крутити тулубом у різні боки, розмахувати руками й згинатися, присідати й підстрибувати. Особливо під чудову музику, яку надіслали друзі.

• Розказувати жарти, навіть якщо вони примітивні, «пласкі» й не завжди викликають бурю реготу. Зате в ті моменти ви точно не зможете скаржитися на жорстокий світ, обговорювати політику чи займатися схожими дурницями.

• Менше прискіпуватися до дрібниць і частіше хвалити своїх близьких. У кожній людині більше світлого й хорошого, ніж поганого.

• Зробити комусь приємну несподіванку: виконати замість нього/неї його/її роботу. А колись, може, і ми прийдемо додому з сумними думками про те, що треба мити посуд і витирати пилюку, а якийсь добрий фей уже все зробив за нас, ще й вчепив на піаніно записку: «Усміхайся частіше. Це надихає».

• Після відвідин кафе чи піцерії на тарілках, як правило, щось залишається: сухий «обвідок» піци, недогризений хліб, тощо. Можна попросити офіціанта принести пакетик, загорнути туди недоїдки й винести голубам чи вуличним собакам. Вони зараз особливо потребують турботи.

• Не забувати заряджати батерейки вчасно! Ну і себе теж не забувати заряджати: висипатися та їсти більше фруктів.

• А поміж тим не забувати про прогулянки‑пробіжки‑протанцьовки. З собакою чи без, із друзями, коханим, співробітниками чи на самоті, з книжкою, термокружкою, фотоапаратом, етюдником чи просто так. Аби ногам було де розім’ятися, а погляду – за які гілки‑листочки‑травинки‑сніжинки позачіплятися.

• Не дозволяти собі думати поганих думок, гніватися, ображатися, сумувати, впиватися своїм розчаруванням чи болем. Такі думки знищують нас ізсередини. Натомість дякувати й тішитися тим, чим можемо. А ми завжди можемо чимось та й тішитися!

• Якомога частіше слухати «живу» музику: на концертах, репетиціях, стоячи коло вуличних музикантів і усміхаючись їм. Або ж самі беріть до рук інструмент – і грайте! Найкраще піднімає настрій не зіграна з нотного листка композиція, а імпровізація на тему того, що зараз відбувається всередині.

• Розгребти завали в шухлядах, викинути все зайве – а поміж тим можна там знайти і якусь приємну дрібничку. Таке часто трапляється – може, як нагорода?

• І купити собі веселі різнокольорові шкарпетки. Теплі, затишні й смішні.

• Частіше виходити на вулицю поміж роботою. Якось керівник одного онлайн‑курсу по бізнесу від американського університету розіслав листи з перепрошенням за те, що урок відтерміновується. І додав припис: «Для початку – проводьте більше часу на вулиці!» У цьому щось однозначно є.

• Дорожити часом. Якщо щодня «втикати» безцільно на якусь, скажімо, інтернет‑сторінку всього 5 хвилин, то за місяць на це безцільне «втикання» піде 2,5 години життя. За цих 2,5 години можна було би зустрітися з подругою, яку давно не бачили, прочитати улюблену книжку чи сходити на концерт.

• Частіше палити свічки, бенгальські вогні, ватри, дрова в камінах – нехай ці вогники будуть для нас тлом для теплих, радісних, натхненних вечорів.

• Уважно слухати своїх співрозмовників. І якщо вони раптом озвучать якусь здійсненну мрію – а ми матимемо змогу її втілити – постаратися її не забути. І подарувати їм маленьке диво.

• Просто зважитися – і зробити щось, про що давно мріяли. І робити таке «щось» хоча б раз на місяць.

• Подарувати комусь шоколадку. Просто так. А ще краще – таємно, щоб ця людина не здогадувалася, від кого це. І написати приємну записку: «Насолоджуйся солодом життя – і не став запитань, на які не обов’язково шукати відповіді».

• Розказати комусь близькому свою мрію пошепки, на вушко.

Розділена на двох мрія – помножена на двох радість.

Щасливого Різдва!

* * *

Андріана закінчила писати й одразу, без зволікань, взялася готувати папір, стрічки й маленькі наклейки з іменами адресатів. Вона знала, що цієї ночі до неї не прийде сон, яким би спокусливим не було солодке посапування Костика у спальні.

– Адочко, що ти тут задумала? Влаштувала на кухні майстерню ельфів?

– Та щось таке… Будуть новорічні дарунки дівчатам. Красиво?

– Та дуже. Давай, допоможу?

– Ох, Костику, коли це я могла відмовити такому дбайливому чоловікові з такими вмілими… і дуже красивими руками? Приєднуйся! Але спершу запар кави. У великий френч‑прес, будь ласка… Ні, це маленький. Великий – на поличці вгорі. От‑от, це він.

– Я миттю! – гукнув Костик і вибіг у спальню.

І справді, за мить звідти залунала ніжна різдвяна джазова музика. А він повернувся, пританцьовуючи й посилаючи Аді повітряні поцілунки.

«Здається, ця ніч буде яскравою і дуже приємною», – подумала Андріана й дрібненькими танцювальними па попрямувала назустріч чоловікові.

Різдвяна зустріч

Просто добра казка

Софійка жила в ошатному будинку на горі, з якої було виднілося місто з його червоними дахами й чи то зеленими, чи то засніженими – залежно від пори року – парками. У неї було багато іграшок, цікавезних книжок із красивими малюнками і навіть великий акваріум.

У тому акваріумі, підсвіченому загадковим блакитним світлом, жили барвисті рибки, химерні ракушки й чудернацькі водорості – дівчинка дуже любила спостерігати за ними. У Софійки була своя затишна помаранчева кімнатка, різьблене ліжечко з балдахіном, комод із гарним одягом і столик, за яким вона читала, малювала чи писала. Софійчині батьки були добрими людьми, але їхня робота завдавала їм стільки клопотів і турбот, що в бідолах залишалося не так уже й багато часу на свою маленьку принцесу‑доню.

Тому Софійка нечасто їздила з ними в цікаві подорожі, рідко гуляла лісом і майже ніколи не грала в піжмурки… Дівча дуже сумувало, коли не могло говорити з матусею досхочу, бо матуся кудись поспішала. Засмучувалося воно й тоді, коли татко замість того, щоби почитати казку, вмикав їй аудіо‑диска із начитаною акторами історією. Татко казав, що в нього так гарно не вдається, але Софійка знала, що в татка просто багато інших справ…

Кожного Різдва дівчинка просила в Діда Мороза, аби він наступного року приніс їй сестричку‑подружку, з якою вони би разом гралися, розповідали одна одній свої таємниці, з якою би читали книжки й мандрували міськими парками. Однак мама завжди казала, що Дід Мороз сестричок не приносить…

Та, попри всі дорослі поради й застереження, Софійка дуже любила мріяти. Вона вигадувала таємничі світи, населяла їх казковими істотами, розмовляла з ними й бавилася в ігри, які також придумувала сама… Вона й про сестричку мріяла, уявляла її, вимальовувала подумки кожну деталь її личка, зачіски й одягу. Сестричку мали звати Любою.

– Матусю, як думаєш, якщо я цього року знову попрошу Діда Мороза принести мені мою сестричку Любу, він її принесе? – вкотре благальними очима дивлячись на неню, запитала Софійка.

– Сонечко, – пригорнула донечку мама, – Дід Мороз не може приносити маленьким дівчаткам сестричок чи братиків… Зате ти можеш у нього попросити будь‑що інше, – підморгнула вона.

– Матусю, у мене все, чого я хочу, вже є… Але немає з ким тим усім ділитися… – дівчинка скрушно похитала голівкою і поклала її на складені на столі рученята.

Матуся дужче пригорнула Софійку й сказала:

– Знаєш, хоча в тебе й немає сестрички, я думаю, тобі буде з ким поділитися своїми книжками й іграшками. В околицях нашого міста є інтернат. Там вчаться дітки з убогих родин, і багато з них хворіють на туберкульоз. Вони рідко отримують гостинці й у них мало красивих речей. Думаю, десь там є маленька самотня дівчинка, яка, як і ти, мріє про сестричку. І про гарний подарунок від Діда Мороза. Або не лише від нього. Вона мріє про подарунок, зроблений дбайливими ручками такої ж маленької дівчинки, як і вона сама, яка добре розуміє її бажання і мрії…

Софійка одразу зрозуміла, на що натякає мама, і заплескала в долоньки від захоплення. Тоді підхопилася на ноги, дзвінко поцілувала матусю й ледь не пропищала:

– Ти просто чарівниця! Я вже біжу складати подарунок Любі!

– Якій ще Любі? – здивувалася мама.

– Ну, цю маленьку дівчинку, про яку ти розповіла, звуть Люба!

– Звідки ти знаєш? – недовірливо перепитала мама.

– Добра фея нашепотіла, – засміялося дівча й миттєво взялося за справу…

* * *

У тісній кімнатці з синьо‑білими стінами стояло чотири залізних ліжечка. У кожному кутку кімнати були обдерті тумбочки, а посередині – стіл із чотирма стільцями навколо. За столом сиділи три дівчинки, сміючись і галасуючи. Одна пригадувала, як вчителька сьогодні смішно намагалася пояснити завдання, і як хлопці їй дошкуляли, і яка взагалі ця вчителька нудна й негарна. Дві інших підтакували їй і глузливо посміхалися.

– Любо, а ти так і будеш сидіти на тому підвіконні? – запитала одна з дівчат, підморгнувши решті. Ті придушили сміх, приставивши кулаки до губ.

Фіранка на вікні ледь заворушилася, і звідти почувся принишклий голос:

– Так. Мені не хочеться пліткувати разом із вами й говорити погане про Уляну Василівну. Чи когось іншого.

Тут дівчата вже не стримувалися й пирснули від сміху.

– Ну й сиди там, святенька, і виглядай янголят із золотистими крильцями, може, принесуть тобі німба за твою святість!

Дівчата аж трималися за животи, так реготали, а Люба, прислонившись чолом до холодного скла, заплакала.

Її мама померла чотири роки тому, батько багато пив, тож її ще маленькою відіслали в інтернат. Учительки тут були добрі, й дівчинка їх дуже полюбила. Вона намагалася пригадати, якою ж була її мама, дивлячись на них. На жаль, у дівчинки не залишилося жодної фотографії…

Любі подобалося вчитися й читати. Ось тільки оцінки нерідко їй ставили погані – сусідки по кімнаті ніколи не дозволяли бідолашній розкласти свої зошити на «їхньому» столі, тож вона вчила уроки на підвіконні. Дерев’яні віконниці були старими й дірявими, і через них продував пронизливий вітер. У Люби не було добротного одягу, щоб закутатися, тому вона часто застуджувалася й лежала хвора, пропускаючи заняття. Відтак ще гірше запускала навчання і ніяк не могла «наздогнати» однокласників…

Дівчата постійно з неї насміхалися й усіляко заважали їй підготуватися до уроків: то книжку заховають, то пляму на зошиті поставлять, то штурхнуть руку, щоби буква розповзлася, то просто голосно теревенять, як тільки Люба збереться почитати…

Але Люба на це не зважала й ніколи не скаржилася вчителькам і вихователям на дівчат чи навіть на своє кволе здоров’я. Вона тихенько продовжувала вчитися, коли випадала така можливість, а як уже несила було терпіти знущання сусідок, вилазила з ногами в старих, протертих в’язаних шкарпетках – матусиних! – на підвіконня, брала з собою зателепану, поторсану іграшку, яку колись встигла забрати з дому, коли її відвозили до інтернату, й нишком мріяла… Про гарний дім, із якого би відкривався вид на кольорові дахи будинків і парки, а не на ці сірі облуплені стіни технічних будівель, про барвисті книжки й теплий одяг, про нові іграшки, багато кольорових олівців і великий альбом для малювання, про тепле дерев’яне і не скрипуче ліжечко, про власний письмовий столик… А найбільше вона мріяла мати маму, тверезого тата і сестричку. Ох, тоді би Любиному щастю не було меж!

– Цікаво, – міркувала вона, – а чи існують на світі такі щасливі дівчатка, у яких є усе, про що я мрію? Ось як у мене буде донечка, я постараюся подарувати їй прекрасне життя, і помру, аж коли вона вже буде старенькою, і нізащо не дозволю їй жити в інтернаті…

Люба гірко заплакала. Почувши її тихий плач, сусідки рвучко підбігли до вікна, розсунули фіранки й засміялися:

– Ага, знову носом шморгаєш, плаксійка?

* * *

Софійка, прибігши в свою кімнату, схилила коліна біля ліжечка, склала молитовно руки й прошепотіла:

– Ісусе, я знаю, що скоро Різдво й ми будемо святкувати Твій День народження. Я хочу зробити подарунок Тобі – подарувати Любі з інтернату найкращі іграшки й книжки, які в мене є. Наша вчителька в недільній школі казала: що ми робимо найменшим і найубогішим, те робимо й Тобі. Про одне Тебе прошу… Дай нам із Любою потоваришувати… А, якщо можна, то зроби так, щоб ми стали сестричками… Будь ласка… Амінь.

* * *

Сусідки ще трохи покепкували з Люби й нарешті залишили її саму. Дівчинка втерла очі й стала навколішки. Її худенькі колінця боляче тиснуло нерівне дерев’яне підвіконня.

– Ісусе, – молилася Люба. – Дякую Тобі, що в мене є Ти і я можу з Тобою розмовляти… У мене немає нічого, щоби подарувати Тобі на Різдво. І я не смію просити в Тебе подарунка для себе на це свято. Дід Мороз уже давно про мене забув. Але мені так… самотньо…

* * *

Дні минали в передсвяткових приготуваннях: Люба старанно вчилася й мріяла про диво. А от Софійка вчилася менш старанно, оскільки всі її думки були зайняті таємничою Любою і передсмаком казкової зустрічі…

Сьогодні діти мали роз’їхатися на зимові канікули, тож Софійка дуже поспішала: її подарунок із загадковим посланням мусив застати Любу ще в цьому році…

– Де ти, плаксійко? – глузливий дівчачий голос пролунав у маленькій непривітній кімнаті. – Знов на своєму підвіконні? Усі роз’їдуться на канікули, будуть їсти кутю, а ти одна так і стирчатимеш біля свого вікна! Бо в тебе немає мами, а твій тато – пияк!

Слова сусідки боляче зачепили Любу, але вона лише прикусила губу й змовчала. Відстоювати себе не було ні сил, ні сенсу. У неї справді не було ні мами, ні дому, і все, що мала в своєму розпорядженні – ось це вікно з похмурим краєвидом. Хоч би вже сніг упав, чи що… Але навіть на цю маленьку приємність Люба не сподівалася: останнім часом усі її мрії чомусь збувалися навпаки…

* * *

– Матусю, ми неодмінно мусимо сьогодні поїхати в інтернат, познайомитися з Любою! – наполягала Софійка. – Я хочу віддати їй її подарунок!

Мама похитала головою. Вона вже й сама була не рада, що дала донечці таку ідею. Маленька так сподівалася на диво, а раптом вона розчарується? Що, коли вигаданої Люби насправді немає?

– Доню, а як подивляться на цей подарунок інші дітки, яким ніхто нічого не передасть? Та й роз’їжджаються вже всі… А ось як повернуться, ми всім завеземо солодощів, добре?

– А як же Люба?

– А Люба, мабуть, уже чекає на святкову подорож додому…

* * *

Дитячі кімнати й коридори інтернату пустіли. Дітей забирали батьки, родичі, навіть сусіди. Вчителі й вихователі прощалися й бажали одне одному гарних свят. Літня вихователька, що залишалася глядіти Любу, невдоволено зиркала на дівчинку й на щось стиха скаржилася іншій няні, яка поспішала додому…

– Господи, якби й по мене хтось приїхав, щоби Ольга Василівна могла піти до своїх рідних і не сидіти тут через мене… І мені було би веселіше… – думало дівча.

Але кроки в коридорі стихли. Ніхто не приходив.

* * *

Софійка ніяк не могла заспокоїтися. Нічого їй не вдавалося, нічого не тішило. Її мрії розбилися в друзки, і дівчинка гірко плакала, лежачи в ліжечку з балдахіном і обійнявши нового кудлатого ведмедика, якого подарували їй батьки сьогодні.

А що, коли Люба сумує без неї? А що, коли вона теж її чекала? Матуся намагалася втішити донечку, але не могла. Не діяли жодні переконування, що дітки вже роз’їхалися додому, і вимріяної Люби може взагалі не бути, бо це плід Софійчиної фантазії…

Але тут у дівчинки майнула іскорка в очах. Здається, у неї визрівав геніальний план.

Софійка попрохала матусю залишити її наодинці з її іграшками, а сама нишком прокралася в коридор, узяла телефонну слухавку й довідник. Швиденько пронишпорила сторінками, тремтячими пальцями шукаючи букву «і»… «ін»… «інт»…

– Алло? Це інтернат? – невпевненим голосом запитала дівчинка.

– Так, що ви хотіли? – буркнув у відповідь неприємний голос.

– А можна Любу до телефону?

У відповідь пролунало довге мовчання, і Софійка вже було подумала, що і цей план зірвався, і вона справді помилилася…

Але раптом голос у трубці озвався, наче прокинувшись від сплячки чи оправившись від шаленого здивування.

– Люба, злазь зі свого підвіконня, тебе до телефону!

…Через декілька хвилин червоний автомобіль стояв біля дверей сірого будинку інтернату. Дві маленькі дівчинки, трохи зніяковіло тримаючись за руки, силкувалися продовжити свою телефонну розмову. Дорослі стояли осторонь – батьки Софійки й літня вихователька – і не знали, що їм робити. Вихователька заплакала першою.

– Ну трапляються ж дива, ти скажи… Тепер можна й мені йти додому. Ви ж її забираєте, так? – звернулася вона до батьків.

– Ну звісно! Спитаєте ж таке! – із сяючими очима відповіла Софійка.

Тимчасом на землю спускався вечір, притрушений першим пухнастим снігом.

ПРО АВТОРКУ

Надійка Гербіш (Шевченко) – щаслива закохана жінка, пригодошукачка та мандрівниця. У вільний від мандрів і мрій час письменниця займається перекладами, викладає історію світової літератури, фотографує й пише книжки.

Разом зі своєю родиною мешкає в затишному будинку з вікнами на Збаразький замок. Авторка вірить, що її основне завдання – дарувати натхнення та радість.

Перша збірка Надійки «Теплі історії до кави» побачила світ у вересні 2012 року й одразу стала українським бестселером, захопивши читачів щирістю й теплом. Її відзначили нагородою «Європейська християнська книга року‑2012» на Будапештському форумі видавців.


5326739814112856.html
5326801232048629.html
    PR.RU™